| Публій Аврелій Ліциній Валерій Валеріан | |
| Publius Aurelius Licinius Valerius Valerianus | |
 |
|
| Імператор | |
| Початок правління: | 253 |
|---|---|
| Кінець правління: | 260 |
| Попередник: | Еміліан |
| Наступник: | Галлієн |
| Дата народження: | 193, або 195, або 200 рр. |
| Дата смерті: | 260 |
| Дружина: | Егнація Мариніана |
| Діти: | Галлієн Валеріан Молодший |
 |
ВікіСховище має мультимедійні дані за темою: Valerian |
Публій Аврелій Ліциній Валерій Валеріан (лат. Publius Aurelius Licinius Valerius Valerianus), також відомий як Валеріан I (бл. 193, чи 195, чи 200 - після 260 чи 264) — імператор Стародавнього Риму, єдиний римський імператор, який потрапив у військовий полон та загинув там.
Походження та кар'єра[ред. • ред. код]
На відміну від більшості претендентів на престол протягом Кризи III століття, Валеріан походив із знатної родини сенаторського стану. Про ранні роки його життя відомо дуже мало. Він був одружений на Егнатії Марініані, від якої мав двох синів: Публія Ліцинія Егнатія Галлієна, який пізніше став імператором, та Валеріана Молодшого.
Вперше Валеріан став консулом до 238 (як консул-суфект) чи у 238 р. (в якості ординарія). Того ж року він був обраний принцепсом Сенату та від імені Гордіана I вів переговори з Сенатом щодо визнання Гордіана імператором. У 251 р., коли Децій відновив інститут цензорів з вкрай широкими владними повноваженнями, так що цивільна влада практично перейшла до цензорів, Сенат обрав цензором Валеріана, але той відмовився від цієї посади. За правління Деція його призначили губернатором рейнських провінцій Норик і Реції. У 253 р. Валеріан виступив на боці тогочасного імператора Требоніана Галла, який попрохав його про допомогу у придушенні повстання Еміліана. Валеріан вирушив з військом на південь, але було запізно: Галла вбили власні солдати, які перейшли на бік Еміліана. Останнього військові проголосили імператором, але Валеріан продовжував рух до Риму. Перед його прибуттям до Італії у вересні чи жовтні, Еміліана вбили його ж легіонери, які перейшли на бік Валеріана; останній був проголошений імператором. Римський Сенат швидко визнав правителем Валеріана, не тільки зі страху репресій, але й через те, що він був з їх кола.
Правління[ред. • ред. код]
Коли Валеріан став імператором, перш за все він 22 жовтня 253 р. зробив свого сина Галлієна цезарем та співправителем. Хоча Валеріан був, безумовно, видатним полководцем та досить вправним правителем, він також виявився не в змозі вивести Римську імперію з того надзвичайно важного стану, в якому вона тоді знаходилася. Внутрішнє і зовнішнє безладдя досягло свого апогею; країна була охоплена чумою, прикордонні регіони Італії спустошували алемани, до Галлії вдерлися франки; в Дакії, Мезії та Малій Азії хазяйнували готи. На Сході Антіохія була окупована васалом Сассанідів, Вірменію захопив Шапур I. Різні полководці, яких посилали проти усіх цих ворогів, користуючись розбратом, проголошували себе імператорами (Інген в Мезії, Постум в Галлії та ін.).
Валеріан і Галлієн розподілили між собою справи, син взявся за Захід, а батько відправився на Схід для протистояння перські загрозі. У 254, 255 та 257 рр. Валеріан знову став консулом-ординарієм. До 257 р. він вже повернув Антіохію і Сирію під контроль Імперії, але наступного року готи спустошили Малу Азію.
У 258 р. Валеріан розгорнув репресію християн, в тому числі наказав стратити першосвященника Стефана.
Пізніше, 259 року, Валеріан переїхав до Едесси, але раптова епідемія чуми вбила більшість легіонерів, послабивши положення місцевої армії, і незабаром місто узяли в облогу перси. На початку 260 р. Валеріан зазнав нищівної поразки у битві при Едессі та спробував вступити з Шапуром у переговори щодо укладення миру. Шапур порушив перемир'я, а Валеріан внаслідок зради потрапив до нього у полон, де перебував до самої смерті. Полон імператора означав принизливу поразку римлян.
Смерть у полоні[ред. • ред. код]
За твердженням ранньохристиянського літописця Лактанція, за деякий час до смерті Валеріан зазнавав значних знущань з боку своїх тюремників, наприклад, був ослінчиком для ніг Шапура, коли той сідав на коня. Згідно з цією версією подій, після довгого періоду подібного поводження, Валеріан запропонував Шапуру величезний викуп за своє звільнення. У відповідь на це, за легендою, Шапур примусив Валеріана проковтнути лите золото та зідрав з того шкіру (інша версія каже, що Валеріан помер від здирання шкіри), яку потім набив соломою і зберігав у головному перському храмі в якості воєнного трофею. За Лактантієм, тільки після того, як пізніше римляни перемогли персів, шкіру Валеріана спалили та поховали.
Деякі сучасні історики не погоджуються з версією Лактантія і вважають, що Шапур відправив Валеріана і деяких його солдат до міста Бішапур чи Гундішапур, де вони жили у відносно пристойних умовах. Полонених римлян Шапур використовував у своїх інженерних планах. Так, одним із залишків римського інженерного мистецтва є Банд-е-Кайсар (Дамба Цезаря), розташована поблизу стародавнього міста Сузи, де у полоні помер Валеріан; дата його смерті невідома.
Сцени тріумфу над римлянами та перемоги над Валеріаном відбиті на скельний рель'єфах у Накше-Рустам та Накше-Раджаб коло Персеполіса, на території сучасного Ірану.
Джерела[ред. • ред. код]
- Віктор Аврелій «Епітоми про цезарів»
- Евтропій, Breviarium ab urbe condita
- «Історія августів»
- Зосим, Historia Nova
- Іоанн Зонара
